You are viewing leon1788

May. 29th, 2012


А й справді, нищать зараз руське слово
І ледь-ледь чути його крик
Куди не глянь - усюди мова
Забули всі вже про язик

В кіосках стало дефіцитом
Журнали мовою Толстого
На телебаченні відкрито
Говорять - язик - то від лихого

Ховаються російськомовні
Чужим не відкривають двері
Бо чують кожен день назовні
"Слава Шухевичу й Бандері"

Дарма, що їсти нема дітям
Швидка не їздить другий рік
Що у країні безробіття -
А ми рІШАєм за язик

Не быць скотам


Цікава ситуація склалась в нас у країні. Ситуація, при котрій всі, хто підтримує владу фактично є колаборантами, оскільки вже й сліпому ясно, що це є окупанти. Хоча в СРСР, в принципі, було те ж саме, але тогочасна пропаганда робила своє діло, і свідомі настрої були притаманні в основному тільки західній Україні, за що вона в подальшому і платилася.  Якщо аж дуже вже бути символічним і шукати взаємозв’язок в усьому, то можна не беззмістовно заявляти про залежність теперішнього ладу від СРСРівського і проводити досить цікаві паралелі. Але не про то річ. Як на мене єдиний плюс у всьому цьому – це природній вияв безголового бидла, яке, попри всі косяки провладної банди, все таки продовжують її підтримувати. Перший раз можна було пробачити – «нова людина», «зраджений майдан», «ну і що, що зек, можливо все ж таки наведе порядок». Право на помилку, як то кажуть, має кожен, але людей які не бачать, або ж не хочуть бачити, або ж найгірше – бачать наслідки цієї помилки і систематично її повторюють окрім як ТУПИМ СТАДОМ не назвеш ніяк більше.

Мені завжди були цікаві аргументи цього контингенту в захист своїх переконань у вигляді ідей ПР. Найчастіше це нарікання на попередню владу і «оранжевых крыс». Не дуже оригінально, чи не правда? Кожна влада співає подібну пісню, коли дістається до омріяних кабінетів. Але ж всьому є межа. По моєму, після інавгурації нинішнього президента пройшло не місяць і не два, тож просто вже смішно згадувати про промахи помаранчевих і той плачевний стан, в якому вони залишили державу. Інший розповсюджений аргумент дуже перекликається з попереднім, але все ж таки є окремим – «в них було ще дуже мало часу». Ну-ну, настільки мало, що вже встигли настільки нашкодити Україні, як не нашкодили всі попередники разом взяті. Ну і здається це все, всі аргументи. Правда одного разу мені знайомий в захист Табачника(блін, навіть не хочеться його прізвище з великої букви писати) сказав фразу «А чим тобі він не подобається? Він розумний чоловік.» І от… От в цих двох фразах відображений весь електорату ПР – це невігласи і просто дурні люди, якими дуже просто керувати, які мінімально або ж зовсім не освічені, які ставлять матеріальне вище духовного, хоча правда і матеріального навіть не отримали від своїх вибранців. Мій знайомий не міг нічого відповісти на всі критичні коментарі в сторону Табачника, але все ж таки не змінив свою точку зору. Знаєте, згадується слова з фільму «А що, наше діло теляче – обіцявся і стій». Так от всі ці люди, включно з моїм знайомим, і є оцими телятами, оцим стадом яке сліпо йде за п’яним, дурним пастухом в прірву. Можливо занадто жорстко звучить, але це гірка реальність і не варто її підсолоджувати безпідставним наївним оптимізмом, чи чимось подібним.


                                                                          "Якось зовсім непомітно відбувся той переломний момент – я дорослий… Чому ніхто не може сказати точного часу коли це відбулося, можливо ми всі тоді спали? "

А пам’ятаєте як в дитинстві всі чекали Нового Року. Тоді не треба було штучно створювати собі святковий настрій всілякими новорічними фільмами, музикою та антуражем. Як із захопленням вирізали незграбні сніжинки з паперу, як під час «вільної теми» на уроках малювання всі зображували дідів морозів і робили домашні гірлянди за допомогою лески і блискучих фантиків. Як наївно всі вірили в чудо. Гірки, котрі неодноразово посипали піском, виконували роль святкових атракціонів, де кожен випробовував на міцність свій портфель. Всі рахували дні до завітного свята.
                А що зараз? А зараз проблеми… Проблеми  у всьому – що купити на подарунки, де святкувати, звідки дістати гроші, що вдягти. І за тим всім навіть не помічаєш як вже на календарі число 31. Настав вже такий час, що й штучно собі того настрою не влаштуєш. І сумно… Щиро сумно… В мене особисто Новий Рік завжди був улюбленим святом. Одного року ми з братом, навіть, сиділи біля ялинки пів вечора, щоб застати Діда Мороза. Мені він тоді, чомусь, уявлявся зовсім маленьким, подібним по розміру до ялинкової іграшки. Мабуть, то був найкращий Новий Рік в моєму житті. Подарунки ми знайшли в здоровому білому мішку, на якому було вишито наші з братом імена. Ехх, і де то все?
                А петарди? Всі гроші, зекономлені на їжу в школі витрачались на всілякі бахкалки і феєрверки. Якось в двоюрідного брата педро полетіло не зовсім заплановано і втрапило його батькові в шапку, сміху було. Та навіть по телевізору щось більш менш адекватне й цікаве крутили – до сих пір вважаю афігенно крутим мюзикл по Гоголю «Ніч перед різдвом». До речі, не помічали, що всі мюзикли роблять для українського глядача і з величезною кількістю українських зірок. Всілякі словечка і фрази типу «гарєлка», завше були властиві подібного роду продукту.  
                Все своє життя я кохав природу і бережно до неї ставився, але й дотепер не можу уявити останній день року без пухнастої лісової красуні, без аромату хвої в хаті і розкиданих голочок на килимі. Мабуть, в майбутньому буду викопувати ялинку з корінням, а після свят знову садити, або в дворі посаджу. Цікаво, що саме америкоси називають «крістмес трі»? Ялинку чи сосну? Чи взагалі всі хвойні дерева. 
                Якось дуже песимістично все це звучить – «Раніш було добре, а зараз погано, куди світ котиться»? Відчуваю себе людиною, яка скаржиться на теперішній стан речей і згадує «А от при союзі…» Але не в тому справа. Всі дорослішають, рано чи пізно. Дехто дізнається, що Дід Мороз не існує в 5 років, дехто в 7, але, як на мене, це найвищий рівень бездушевності коли дитина в силу будь-яких обставин дізнається що «його немає, то все батьки», в той час, коли можна було б цьому запобігти. Тим самим скорочується дитинство, саме свідоме, а не фізіологічне. Блін, як же все таки гірко усвідомлювати – того не повернути, і не повторити. Але це щастя. Усвідомлювати нездійсненність і хотіти повторення тих років – це щастя. Адже погане не бажають пережити два рази.
                Ніби ж зовсім недавно це було.  Дитинство… 

Отже(взагалі то це слово має бути в кінці, але «ми насрали на традиції пивоваріння») існує три типи фільмів. Перший – коли в кінці хепі енд, другий – в кінці хтось помирає або ж щось подібне, типу анхепі енд і третій – інші. Цих «інших» не так вже й багато, настільки небагато, що я лише короткий метр можу навести в приклад, хоча правда я і не кіноман, проте впевнений що навіть останні не запропонують багато. А такі жанри як порнографія, еротика, рекламне кіно, всілякий маразматичний маразм, як на мене, взагалі не варто чіпати, і вони не відносяться до жодної з трьох категорій.
 Так от, все це настільки шаблонне, що відчуваєш себе на рівні з Вангою чи Павлом Глобою, переглядаючи подібні художні картини. Кінокопірка працює на всю потужність і судячи з того, що з кожним роком кількість фільмів не зменшується, отже знаходиться публіка з відкритими ротами і закритими очима для бездумного поглинання протухлого продукту, що був актуальним, цікавим і свіжим декілька десятиліть назад. А зараз його трішки оживляють спец ефектами і новомодними комп’ютерними фішками, подібно до того як повертають товарний вид зіпсованому продукту в магазині і приклеюють до нього цінник з новою датою гідності. Проте від всіх цих маніпуляцій не зникає внутрішня гниль. Немає ідей, точніше вони є, але нерозафішовані. А тими, що вистрелили колись, користуються багато років, змінюючи лише декорації. Споживацька кіноіндустрія не хоче заморочуватись, і топчеться по вже прокладеній стежинці купу часу, не роблячи навіть найменших кроків  в сторону якісних змін. А їй і не треба, оскільки головна мета – зробити людей однотипним стадом, досягається щоденно. Такий собі завод з перетворення індивідуальностей на роботів, шляхом постійного нав’язування певної інформації через власний продукт. Не знаю, як в когось повертається язик назвати це – мистецтвом.  
Наведу приклад середньостатистичного американського калу, якщо щось неправильно – поправте. Початок фільму – цікава зав’язка, де головні герої або знаходять один одного, або, якщо вони вже знайомі, знаходять пригоди на свої assи. Друга з п’яти частин – все круто, всі всіх кохають, або ж всі з усіма дружать, або ж всі найшвидше їздять, або ж всі найкращі журналісти, ну короче – все офігенно. Кульмінація – все погано, розлюбили, посварились, розбилось авто, написав фігню. Звісно я дуже просто описую, «схематично» як кажуть в нас в універі коли хочуть намалювати щось важке простими фігурками, які осилить навіть дитинча в дитячому садку. Тут вся ідилія ламається і створюється такий ефект, що все втрачено, немає виходу, shit happens. Передостанній відрізок – якимсь неймовірним чином з’являється надія на щасливе завершення всього цього безмозкого дійства. Це відбувається за досить дивних обставин – шестизарядний пістолет стріляє сорок вісім разів, і що цікаво останній патрон завше залишається на найголовнішого бандита, або ж зусиллями однієї людини вдається зупинити літак, бо в ньому летить хтось, хто після слів «я тебе кохаю» спочатку перебирає нервами глядачів, грайливо відповівши «ну я не знаю», а після кидається в обійми і поцілунки супермена, що зупинив літак. Фінал – показується якась романтична місцина, на кшталт берега моря, де мешкають головні герої і живуть розміреним тихим життям. Або ж, якщо фільм взагалі ніякий то кінчається гарячим поцілунком закоханих. Правда є ще один варіант – якщо автори хочуть зняти продовження, то це робиться настільки явно, що навіть рідкий мудак, що дивиться подібні фільми не зрозуміє цього.
Зараз постійне нав’язування голлівудського ширпотребу робить свою справу, і полонить свідомості людей красивою безмозкою картинкою, яка провокує мозок на звикання до подібного дійства. Хоча, як на мене, все залежить безпосередньо від людини. Звісно, ніде не побачиш білборд з рекламою некомерційної короткометражки, яка спрямована на духовний розвиток, але й нікого ж не змушує існуюча(реклама) йти й дивитись ці деградаційні стрічки. Людина вирішує – чи піддаватись їй на цю глобальну лихорадку, а чи намагатись себе розвивати і бути несхожим на інших.       

Беларусь Freedom


Просто взяли і спонтанно вирішили. Без всяких на то причин, без жодних знайомих чи якихось наперед продуманих планів дій і маршрутів слідування. Просто за запитанням «Куций, валимо в Білорусію?» послідувала відповідь «Давай».
Перше, що треба було вирішити – як ми перетнемо кордон якнайдешевше. Щоб досягти даного результату Іваном була придумана схема маршруту зі ста п’ятидесятьма тисячами пересадок, зате і економія була досить відчутною, а нам, студентам, навіть якісь дві гривні й то добрі гроші. Зразу взяти всі квитки по території України ми не змогли, оскільки там виникли якісь проблеми з поїздом, на який треба було брати обов’язково білизну, що звісно збільшує вартість проїзду, тому, не довго думаючи, ми взяли квитки лише на зворотну дорогу – з Ковеля до Києва. Проте, через декілька днів, скорегувавши свій маршрут, потрібні квитки вже лежали в гаманцях, чекаючи своєї неминуче трагічної долі бути розірваними провідником. Щодо квитків по Білорусії, то це вирішилось на диво просто. Знайомий білорус Іванового знайомого(ага, перечитуйте два рази щоб було зрозуміло) згодився їх придбати, а нам залишалося лише роздрукувати з Інтернету електронний варіант і активувати це все вже в Бульбашії. Лише на єдиний відрізок всього шляху слідування – з Чернігова до Гомеля ми квитки не взяли, оскільки планували їх придбати вже безпосередньо в місті пива, та й то не до самого Гомеля, а тільки до кордону(різниця ціни – 50 грн) в надії, що все таки якось нас пропустять.
Діло було в п’ятницю. Поїзд відправлявся в пів одинадцятого ранку, тому було прийнято рішення на пари дружно забити, правда Іван, все таки, пішов в універ, оскільки треба було вирішити питання з ще незакритою літньою(!) практикою. Отож близько десяти годин два мудаки з рюкзаками на спинах, шапках на головах і печивом, за 19 грн кілограм, в животах вийшли з гуртожитку №9 в напрямку трамвайної зупинки.
Наша подорож тільки-но розпочалася, як тут вже трапилась найперша пригода. Не знаю як інші, але я і майже всі мої знайомі ніколи не їздять один раз на один куплений квиток. Ні, ну а дійсно, чому б не скористатися недосконалістю турнікетів, які можуть квиток пробити по три-чотири рази(в мене рекорд шість, здається) і зекономити на цьому півтори гривні. Цей раз не став виключенням. Хто їздив на подібного роду транспорті то знає, що на квитку є невеличка стрічка, і якщо умудритись, щоб турнікет поставив штамп саме на ній, то його можна з легкістю стерти і їздити так безліч разів. Отак було і в мене. Але штамп, курва, попереднього разу трішки вийшов за межі стрічки і було ледь-ледь видно це все діло підтерте. А у Івана банально було дофігіще штампів з обох сторін. Коротше з такими не найдосконалішими проїзними документами ми благополучно доїхали до ТЦ Україна. Хочете вірте, хочете ні, але саме перед цією станцією в голові мелькнула думка, що навряд чи перевіряючі будуть стояти на передостанній станції маршруту. Але от воно – «Можна ваши білєти? Пройдьомтє со мной». Чоловік років тридцяти з типовою, непримітною зовнішністю(я б його не впізнав навіть через пів години) веде нас до двох неприємного вигляду мужиків. Один середнього зросту з явними проблемами зайвої ваги, якої мабуть більше в ньому ніж незайвої. Інший – худий, трішки вищий за першого, з золотим зубом, який так і кидається в очі при кожному конвульсивному відкритті його противного роту, куди так і хотілося плюнути добротною зеленою шмарклею. Ну і тут почалося. На моє здивування вони дуже швидко виявили, що мій квиток підтертий, оскільки штамп дійсно виліз на якийсь міліметр. Я намагався включити дурня – «нічого не знаю, цей квиток лежав в кишені і він вже був таким, ні про які підтирання я не чув». Але ці двоє були настільки борзими, що говорити спокійно з ними було неможливо. На постійні фрази, що ми запізнюємось на поїзд вони ніяк не реагували, а тільки мололи одне й те ж, що зараз викличуть наряд і що ми будемо платити штраф. І тут настав наш час. Іван почав питати колобка його жетон, той зразу показав, на питання про його прізвище відповів «дізнаєтесь з протоколу», а на вимогу показати маршрутний лист(хтось зі знайомих розповів, що вони повинні його мати) почався тупий понос слів – «Я можу його показати своєму начальнику(себто худому), а вам не зобов’язаний», або «Ти що майор(чому саме «майор», а не хтось інший?) міліції? Чому я маю тобі показувати маршрутний лист?». Було зрозуміло, що вони не очікували на таких «нахабних» пасажирів, які просто знають свої права. Кульмінація нашої розмови настала, коли Іван почав знімати все на айпод, після чого послідували заяви «Чого ти знімаєш? В тебе є дозвіл на зйомку?» Мабуть, вся ця ситуація настільки задовбала двійню, а чи може вони злякалися камери(до речі, на записі чутно як один матюкається), але скрипуча зубами і з роздратуванням в голосі прокричали  «Валіть звідси» чого ми тільки й чекали.
Весь час, починаючи з кінця сварки і закінчуючи прибуттям поїзда в Чернігів, ми тільки й говорили про всю цю канєтєль, нахабно пишаючись власним нахабством і сміючись зі свого неймовірного дару встрявати в якусь дупу. Як виявилось пізніше, про цю здатність будемо згадувати не раз.
В поїзді, кінцевою станцією якого був Санкт-Петербург, сусідами по купе були два москалі. Що смішно – один має український прапор, але живе більше часу в Московії, а інший навпаки, має москальський паспорт, але живе в Україні. Майже відразу полилися брудні ріки смердючого лайна про «Адін народ», «Каму нада била ета НЕЗАЛЕЖНІСТЬ», «Бєлоруси, украінци і рускіє ета адін народ». Цікаво, що в основному красномовив той що з українським паспортом. Блін, коли буду при владі напишу закон, за яким не видавати паспорта громадянина України людям, що не говорять українською мовою і які не є національно свідомими. Вся ця гниль, що стікала з вуст представників «братського народу» мене схилила в сон, чим я і зайнявся майже до самого Чернігова.
Першим ділом по прибутті було купити квиток на дизель до Гомеля. Але як я вже писав, ми взяли лише до кордону надіючись лише на «авось». Поки Іван стояв у черзі до каси я пішов до вбиральні, яка знаходилась в самій будівлі вокзалу за декілька метрів від кас. Виявилось, що треба платити. Зараз вже точно не пам’ятаю скільки, але я думаю, що всі ходили в подібного роду заклади і приблизно знають ціни. Дізнавшись з лекції про транспорт України, що при наявності квитка, який дає право на посадку(висадку) на цій станції за 2 години, і менше, до відбуття(після прибуття) пасажир має право йти в платний нужник абсолютно безкоштовно, я пішов на заздалегідь відому всім сварку з безголовою бабою совєтської закалки. Вона навіть за своїми криками не чула, що я їй казав. Звісно відмовила в повідомленні свого прізвища, але я пообіцяв написати на неї скаргу. Правда так і не вийшло, оскільки не було на місці чергового по вокзалу, який займається такими справами. Якщо хтось вважає мене некультурним мудаком, що не поважає старших то це не є так. Дуже вдало якось прочитав у книжці висловлювання з цього приводу, що абсолютно ідентично відображає і моє ставлення(круто, правда, коли бачиш в книжці себе?) Суть в тому, що чому я маю поважати людину тільки через те що вона стара? Якщо пройшла війну чи щось подібне так, але хіба варто поважати стару нахабну бабу, яка на тебе кричить, чи преться в переповнену маршрутку чи ще щось тільки за те, що вона стара? Маячня як на мене. Отже, прийшлося мені йти в безкоштовне місце скидання баласту. Настільки засраного-засцяного-конченого-брудного-вонючого туалету я не бачив ще жодного разу в житті, хоча повірте я побував на багатьох вокзалах і нужниках, де дірка в формі сердечка.
Опісля, було банальне гуляння по місту. По правді кажучи, Чернігів справляє досить приємне враження. Одне з небагатьох міст де б я, напевно, не проти жити. В міру урбанізоване, в міру озеленене і взагалі якось там все в міру, у всьому витримано золоту середину. За нашу декілька годинну прогулянку я встиг нарахувати близько п’яти церков і один здоровий монастир, що дуже радує. Згадалися слова подруги, яка казала, що по приїзду в Харків дуже здивувалась, оскільки не зустріла на своєму шляху жодного храму. А мені взагалі Харків не подобається. Це так, між іншим. А тим часом хаотичне ходіння завело нас до крутезного парку, розташованого на підвищенні і оперезаного по периметру поясом з гармат, що стояли через кожні десять метрів. В центрі парку стоїть пам’ятник Шевченку, зображеного в молодому віці. Не знаю чи правильно я зрозумів задумку архітекторів, чи може взагалі там задумки ніякої немає і це вийшло випадково, але мені здалося ніби він дивиться з гори(пам’ятаєте - парк на підвищенні) на річку. Підозрюю з великою долею ймовірності, що то не Дніпро, але все одно місце навіює певну романтику, яка, якби мені хотілось, в’юном переплітається з Заповітом. На водоймі цій збудований річний вокзал, що, як на мене, відображає занепад совковізму в Україні, а з тим і подібного роду закладів. Можливо маячню написав, але в мене завше викликали аналогічні асоціації покинуті підприємства, закриті колгоспи з ржавими ГАЗонами і ЗИЛами, а також занедбані річні вокзали типу цього. Біля нього величезний ківш черпав мул з дна, висипаючи його на судно, і судячи по кількості багнюки працює він вже доволі довго. Навіть здалеку це виглядало видовищно, хоча хотілося спуститись і помилуватися цією гнітючою, істинно осінньою картиною. До того ж, там ще й стояло дивне судно, що нагадувало житло для робочих, судячи з його стану можна було констатувати, що давно вже ця посудина не борознила простори українських річок. Постоявши хвилин десять, було вирішено йти назад, а по дорозі сфотографуватися з національним кобзарем. Проте там вже була якась компанія з трьох дівчат і одного хлопця, які з криками, сміхом і матюками то вилазили то злазили з доволі високої лавки, на якій сидить Тарас. Виходило в них це досить незграбно і важко. Хоча лавка і була на пристойній відстані від землі, але все рівно дівчата залазили на неї з таким зусиллям, ніби долали останні метри до вершини Евересту. З їх розмови зразу було видно, що перед нами типове деградуюче бидло. Просто розірвала репліка, кинута однією з дівчат – «Слухай, а на останній фотці мужика нормально видно?». Дико сміючись з відео про тупих американців, які на питання «Скільки в світі існує Ейфелевих веж» казали «Три» я й припустити не міг, що наші люди можуть бути такими ж самими. Ну нічого, зате вони знають як накидатись в гімно за 15 гривень і як цепонути мажорів в клубі, щоб вони платили за коктейлі. Очевидно з часом пріоритети людей міняються, але прикро, що настільки кардинально. Отже, дочекавшись, поки вельмишановна компанія втопить свій духовний голод шляхом фотографування свого фейсу з ідейним натхненником нації, ми дістали прапор і попрохали в дівчини, що тільки-но підійшла, щоб вона нас сфоткала. До речі досить нормально пофотографувала. Якщо хтось думає, що це дуже просто то знайте – то не так. В дев’яноста відсотках, коли я просив незнайомих людей щоб вони сфотографували мене чи нашу компанію, фотки були настільки поганими, що складувалось таке враження ніби люди перший раз в житті тримають в руках фотокамеру. Всім, мабуть, відомі ці світлини – ніг від колін немає, зате пів фотографії займає небо, або ж коли фоткаєшся біля якоїсь будівлі, ну не знаю, театру наприклад, а на фотографії видно тільки тебе і двері. За все своє життя, один єдиний раз нормально сфотографували незнайомці. Та й то, як я побачив пізніше, та людина несла на грудях зеркалку, але все рівно приємно. Після наших пару знімків, дівчина, попросила прапор, щоб також з ним знятись. І тут друга фраза, яка винесла мозок – «Свєта, а в нас який прапор – жовто-блакитний чи блакитно-жовтий? Який колір зверху?» Аааааааа!!! Здається я вже писав про паспорт і національну свідомість раніше.
З парку відкривався краєвид на доволі пристойну частину Чернігова і ми пішли в сторону, де виднілися пара храмів. Виявилось, що треба було зробити добрячий гак. По дорозі трапилась площа перемоги, де каталися двоє скейтерів. Взагалі весь монумент був оформлений таким чином – площа знаходить знизу, а вічний вогонь і пам’ятник на відчутному підвищенні. До речі, вже в котрий раз дивуюсь що вічний вогонь горить. В моїй рідній Смілі це трапляється лише не свята, та й то, мабуть, на великі. В Києві, по ходу, також зараз постійно горить. Не знаю, чи це було завжди, чи можливо це ЯНК-ПНХ зробив, прийшовши до влади. Можливо взагалі навіть і в Смілі зараз також вогонь палає завжди, оскільки я не був вже біля того місця багато часу. Від пам’ятника простягалася на декілька десятків метрів алея, яка була закладена здається в дев’яностих роках якоюсь спілкою(там була табличка де вся ця інфа була прописана). Далі перед очами постав раніше згаданий монастир, в який ми так і не зайшли, хоча насправді в мене завжди релігійні споруди викликали відчуття якогось сум’яття чи щось подібне. Коротше, на відчуваю я себе вільно і невимушено, коли заходжу в церкви чи костьоли.


Їсти хотілося нестерпно, тому знову ж таки зробивши величезне коло ми попрямували до ЕКО тільки через те, що мали трьохвідсоткову знижку. Хоча, майже біля монастиря натрапили на Сільпо. Повсякденний раціон студентів-туристів без зайвої грошви в вигляді ковбаси, майонезу, хлібу і соку був успішно придбаний і з’їдений з таким апетитом, що люди дивились на нас з нотками жалю в очах. Хроніка цих смутних часів зберігається в Івановому  айподі, оскільки було знято процес пожирання їжі.
Ще однією проблемою був обмін грошей. Один обмінник був на самому вокзалі, але як то завжди буває в подібних місцях все настільки не вигідно для споживача, що краще пройтися вглиб міста і там вже по нормальному тарифу обміняти свою валюту. Але на вдивовижу в місті ми не зустріли жодного банку, де були б білоруські рублі. Нічого не залишалося робити як міняти грошву на вокзалі. Виявилося, курс був доволі нормальним, що не могло не радувати. Шукаючи вхід в банк нас занесло аж на самий дах будівлі вокзалу, дивно, що двері туди були відчинені. Знайшовши нарешті правильні двері прийшлося стояти в черзі з чотирьох людей, яка просувалась дуже повільно. Але тут повз всіх пропхалися цигани, мотивуючи це тим, що в них автобус скоро відбуває. Третя фраза, яка розірвала – коли треба було написати своє прізвище і поставити підпис всі троє циганок зі сміхом сказали, що не вміють писати, а підписуються хрестиком. І це було сказано з таким тоном, що їх взагалі не переймає, ба навіть навпаки, ми ото такі дурні, що вчилися писати і читати, а вони і так круто живуть. Мені цікаво, чи хтось бачив щоб хоча б один циган десь працював? Депортую всіх в Румунію, коли прийду до влади.
Зразу було видно, що дизель білоруський. Новий, чистенький, комфортабельний, коротше як каже один родич «Ну все як не в нас». З обох кінців вагона майорить цифрове табло, де пишеться час, наступну і кінцеву станцію. Квитки були тільки до кордону, тому почалась дискусія як обманути прикордонників і провідницю. Ідей було дуже багато і всі напрочуд маразматичні. Від просто включити дурника і сказати, що я купляв квиток до Білорусії, а мені оце такий продали; до ідеї, нібито всі квитки в наших друзів, які чомусь не приїхали. Не прокотило… Зсадили нас, хоча в історію з друзями нібито й повірили. Один прикордонник навіть просив начальника поїзда, щоб той взяв двох зайців, але тут також чекав облом. Було вже близько восьми годин, і ми вирішили йти до кордону пішки. Виявилось, що це вже й не так далеко – 16 кілометрів.
Ніч, пуста дорога, холодрига, і 16 кілометрів ходьби, ну що може бути кращим? Проте ми зовсім не переймались, а лиш сміялися з власного мудацтва і вмінню ускладнювати собі життя на пустому місці. Ні, ну чому не купити квитки в саму Білорусію? Як можна було надіятись зайцями перетнути державний кордон? За весь час проїхало два чи три автомобілі, та й то не в нашу сторону. А перший, що їхав в потрібному напрямку, на подив, зразу ж зупинився і через п’ятнадцять хвилин ми вже проходили митницю. Що на українській, що білоруській одні й ті ж питання – «Куди йдете? Що везете? Трава є? Яка мета мандрівки?» Пересвідчившись, що то не терористи-революціонери, які хочуть скинути диктатуру Лукашенка, нас пропустили.
Як виявилось прикордонники на станції Горностаївка не сказали, що до Гомеля треба було ще пиляти 38 км. Проте була надія, що все ж таки це Білорусія і хтось має нас підібрати. Але була вже ніч, автомобілі їздили дуже рідко і на протязі двох годин жоден не зупинився. Було дуже холодно і мимоволі почався підрахунок з якою швидкістю йде пішохід, щоб вияснити коли ж прийдемо в Гомель, якщо ніхто так і не підбере. Аж раптом зупинилося троє пацанів років по 25 на автомобілі, повністю освіченому синім світлом. Вони підкинули до якогось селища і сказали що треба ще йти кілометрів 25.
Знову дуже багато часу ніхто не ставав, до того ж ноги вже добряче боліли. Але наступна попутка стала нашою щасливою. Чоловік підкинув аж до самого Гомеля і навіть пояснив на якому траліку доїхати до вокзалу. Мішін компліт, ми дібрались. Вже на вокзалі я побачив як мусора загребли двох хачів і єхидно посміхнувся про себе. В касі активували наші квитки і ще взяли з Мінська до Бресту. На диво все обійшлося без проблем. Перший прояв диктатури було видно вже на самому вокзалі – біля кожної каси висіло оголошення «Всі розмови записуються». Нарешті дочекалися потрібного нам поїзду і увіткнулися носами в подушки, щоб на декілька годин забутися. До речі, постіль купується безпосередньо в провідника і коштує всього 3500 рублів(близько 4 гривень).
Мінськ зустрів байдужим сірим подихом густого туману, що не хотів розсіюватись аж до полудня. Оскільки прибули ми зовсім рано, в 6 годин, на вулицях майже не було людей. Але як виявилось пізніше таке явище там цілий день, навіть на здоровезних площах в час пік жодної живої душі. Зразу застрибнули в метро «ім. Леніна» і поїхали в центр. Щодо назви метро то в Білорусії совковий стиль відчувається всюди, від назв вулиць до інтер’єру магазинів. Вийшли на Якуба Коласа і пішли просто куди очі дивляться.


Чисто… Всюди дуже чисто. І на вулицях окрім рідких прохожих ходять лише прибиральники. Взагалі за своє життя ніколи ще не бачив такої кількості прибиральників і оголошень «Робота - прибиральник» за два дні. Посміхнув ДАІшник, що міряв рулеткою відстань від пішохідного переходу до припаркованої машини. До Білорусії, очевидно, також дійшла хвиля захворювання хронічним биковізмом – купа школоти фоткалась біля якогось релігійного пам’ятника зі всією биківською атрибутикою у вигляді криків, еротичних поз для фотографій і просто тупого конячого ржання. Ні, ну взагалі, хоча б якась повага має ж бути.
Зовсім недалеко від цього пам’ятника відбувалась ярмарка риби, як виявилось пізніше – щорічна.


Знову ж таки совдепівські черги метрів по п’ятдесят. Як сказав Іван – «В них що, більше ніде ця риба не продається?». Досить нудно виглядало це дійство, ми пішли далі. Біля переходу була меморіальна дошка і надпис 53, здається, «троянди». Наше запитання «Цікаво, а що це значить?» випадково почув перехожий чоловік і пояснив, що то на якесь церковне свято вдарив дощ і всі поперли в цей перехід, де роздавили 53 людини, а щодо троянд, то це така молитва. Показав, що зовсім недалеко звідти знаходиться морг, куди в запарці звозили навіть живих.
Ще трохи потриндівши з тим мужиком ми дійшли до помпезного академічного театру, а потім до здоровенної площі біля «Палацу республіки». Людей майже не було ні там, ні там. Вже дуже добре відчувалась втома через довготривалу прогулянку, та й через попередню ніч, тому було вирішено валити на автовокзал, щоб поїхати до Несвіша і Міра. Мало того, що той клятий автовокзал ми шукали добру годину, та ще й виявилось, що рейсів на ці маршрути немає. А була всього перша година дня.






Решту часу до одинадцятої вечора ми просиділи на вокзалі(9 годин!!!!), правда перед тим підкріпившись борщем з квашеної капусти в найближчій столовці, а ввечері все тими ж хлібом, ковбасою та майонезом.


 Так круто в поїзді я не спав ще жодного разу в житті. Мої кросівки були вже настільки вонючими, що їх прийшлось запхати в пакет, щоб не воняли. Взагалі з цього приводу ми гнали всю поїздку. Іван радив мені їх викинути, або ж спалити, оскільки сморід дійсно невимовний. До Бресту в вагоні окрім нас не залишились жодної людини, що змусило хвилюватись, і я навіть спитав у провідниці чи саме до Бресту ми їдемо.
На вокзалі зразу причепився таксист з пропозицією підкинути до фортеці, ми звісно відмовились. Тим більше, що, як виявилось, туди було йти зовсім не далеко. При самому вході людей зустрічає здоровенна радянська зірка вирізьблена з каменю, що зразу викликає захват.


Всередині комплексу не гірше. Величезний пам’ятник герою-воїну і височенний монумент гвинтівочного штику, а також купа менших за розміром увіковічень героїв тих часів. Взагалі від самої фортеці залишилось небагато, але її відновлено і здалеку справляється таке враження, ніби ніде її і не бомбили, а лише стріляли. Сліди від куль всюди. Ними спотворені стіни подібно дереву, поїденому короїдом. Підійшовши ближче можна розгледіти нову і оригінальну кладку, проте це зовсім не псує загального враження від всього комплексу, оскільки відреставрували дуже якісно. Було б гріхом не зайти в музей, тим більше що він коштував всього 2000. По правді кажучи, нічогенький такий, але не справляє такого враження, як самий комплекс. Всі найкращі експонати, типу надпису на стіні «Умрем, но из крепости не уйдем», вивезені до Московського музею ВВВ. А вся територія фортеці настільки здорова, що мені здається треба, як мінімум, цілий день, щоб детально все обходити і обдивитись. Але хотілося вже додому і тому ми пішли через весь Брест в сторону Ковеля.


По Білорусії не було жодних проблем ловити автомобілі. До кордону доїхали досить швидко, змінивши на шляху три попутки. А от перейшовши його все дуже ускладнилось. Лише після пройдених семи кілометрів нас підібрали. І що смішно – підібрав чоловік на автомобілі з білоруськими номерами і довіз до якогось села, звідки відправлялась маршрутка до Луцька через Ковель. На той час вже сіріло. Було вирішено більше не випробовувати долю і сісти на маршрутку, заплативши 15 гривень. Нам дісталися королівські місця в останньому ряді на підвищенні, де ноги не поміщають і їх треба висовувати на прохід. Але вже настільки змучились, що це все було просто неважливо.
Ковель мені зовсім не сподобався. Не знаю чому, просто якась внутрішня антипатія і все. Вокзал в них смішний, складається ніби з двох поверхів, і по даху першого їздять поїзди, затуляючи другий з надписом міста і всім іншим. Вечеря відрізнялась від нашого звичного раціону за останні два дні лиш тим, що я купив Жигуля, оскільки в Білорусії так і не дочекався коли Іван буде хотіти пива, а самому було якось не в кайф його пити. Ще потім його й пиляв, що побували в іншій країні, а пива їхнього не куштували. Знову прийшлося чекати до поїзда добрих п’ять годин. Вагон був спільний, тому ми зразу зайняли бокові місця і вляглись спати. Дивно, але чомусь зовсім не було ковдр, а холод стояв просто смертельний, тому я взяв матрац і ним вкривав ноги, які найбільше мерзли.
Київ. Нарешті. В Івана ДН, а я, мудак, знову забув поздоровити його в 12.00. Хочеться в душ. Радісно за себе безмежно, а мені вдвічі, бо перший раз був за кордоном. Білорусія, чекай наступного року!!!
Які можна зробити висновки. Дуже чисто, дуже дисципліновано і дуже по совковому. Може комусь здається, що терміни «чисто» і «совок» антонімічні, то тут вони досить гармонійно поєднуються. Таке враження, ніби Білорусія перестрибнула  фазу теперішнього розвитку України в плані комфорту і чистоти, і перейшла на новий, більш Європейський рівень, але компенсує це совєтським стилем абсолютно у всьому. Така собі лінійка, в якої вирізали середину, а дві частини наклеїли одна поверх іншої.
Щодо людей, то нічого конкретного сказати не можу, оскільки не настільки багато ми спілкувались, щоб робити якісь висновки. Але, як на мене, вони дуже схожі на нас, оскільки менталітети майже однакові. Єдине, що можна сказати точно – в плані автостопу вони набагато далі пішли в Європу ніж ми. Правда дуже прикро, що ніхто не спілкується білоруською мовою, а тільки москальською, а одна пара, що нас підвозила, казали, що не знають білоруської взагалі, і що ми молодці, бо спілкуємось українською. Як можна здогадатись складнощів з розумінням не було ніяких, я до всіх говорив виключно українською, і мене розуміли.
Ціни майже на все трішки менші ніж в нас. Дещо дешевше в два(бензин), а то й більше(молочні продукти) разів. По правді кажучи, я не встиг побачити жодного товару, який був би дорожчий. Те ж саме стосується і громадського транспорту і подібного роду послуг. Туалет на вокзалі, наприклад, коштує всього 700 рублів, а про білизну в поїзді я вже писав. Правда нічого не можу сказати щодо вартості інтернету, мобільного зв’язку і інших комунікаційних послуг. Видно, що розвивається, оскільки на рідких рекламних щитах, або мобільні оператори, або провайдери. А з іншої сторони, ми ніде не знайшли Інтернет кафе, а про ві-фі навіть заїкатись не буду.
А в цілому все було круто. Як ми й передбачали влипли в сраку, що додало певної веселості в подорож. Жаль,що не побачили всі міста, що планували, але то нічого, це життя, а його як відомо не сплануєш…          
 
     

  Вперше я дізнався про "простопрінт" зовсім недавно з блогу Олени Білозерської. Це короче інтернет компанія яка займається типу народним артом. Простіше кажучи вони друкували на футболках всілякі цікаві речі і їх купували через мережу. По ходу там навіть можна було самому надіслати малюнок, щоб вони його надрукували. Так от, процвітало це все діло до 6 вересня. Виявляється, вони виробляли вироби з надписом "спасибо жителям донбасса", що, звісно, не сподобалось нашій найдемократичнішій владі в світі на чолі з людиною, у широких колах знаною під псевдо "ХАМ". Отож 6 вересня до офісу простопрінту увірвалися люди в сірому, повалили всіх на підлогу і тримали так до 5 ранку, не висунувши ніяких звинувачень кримінального чи адміністративного характеру. Перевертні забрали продукцію і, здаєтсья, документацію. Станом на 15 вересня майно ніхто й не думає віддавати, так само як нема ніяких чітких звинувачень про протиправді дії щодо компанії.
  Через деякий час наткнувся на оголошення, що 15 числа на Майдані буде розпродаж футболок-донбасок(які Денис Олейніков - голова простопрінту знову надрукував) в знак протесту свавіллю міліції і взагалі владних органів. Дійство мало відбутись о 6 годині вечора. Ми з Іваном запізнились хвилин на 20 і дізнались, що тут щойно був беркут і забрав без будь-яких підстав частину продукції. Але пізніше було не набагато нудніше. Ажіотаж біля забороненого плоду був настільки великий, що люди брали собі недешеву(90 грн футболки, 50 грн чашки) продукцію в декількох екземплярах. 
  Найцікавіше сталося десь через годину нашого перебування на майдані. О боги - до людей зійшов сам народний депутат Лук'янов, якого зразу ж обступила ціла купа народу, а трішки пізніше підійшов і Олейніков. Мармиза в обранця народу була настільки розгублена і безглузда, що зразу можна було ідентифікувати - перед тобою стоїть справжній депутат із пустою головою і наповненим водою ротом. Вся ця вода почала литись смердючими відстійниками коли почалися питання. На запитання "чому по перше без будь-якого пояснення були відібрані приватні речі, а по друге чому міліція геть не приймає ніяких дій щодо цього?" були відповіді типу "подайте звернення на моє ім'я в письмовому вигляді" і тому подібне. Навіть коли показали 19річну дівчину, котру працівники міліції залякували згвалтуванням якщо вона не підпише якусь заяву, котра, розповідаючи це все, настільки хвилювалась що навіть голос тримтів, а потім взагалі розплакалась Лук'янов відповів "мені дуже прикро, що хтось дозволив собі непристойні вирази". Після цих слів весь натоп, і я разом зі всіма почав кричати "ГАНЬБА". Це ж наскільки треба бути цинічною потворою щоб таке говорити. Правильно хтось тоді викрикнув "а що б ви робили, якби вашій дочці погрожували б згвалтуванням?", але відповіді стандартно не послідувало. Трішки пізніше дискусія знову відновилась, але так само на чіткі питання був абсолютно позбавлений будь-якого сенсу маразм. І ще цікава штука - десь нізвідки з'явилась жінка років 30 з дитиною на руках, яка, хто б подумав, почала захищати того, кому дві хвилини назад кричали "ГАНЬБА". Через якийсь час десь зникла та дитина, але жінка залишилась і не давала Олейнікову нічого говорити, перебиваючи його по декілька разів. В кінці-кінців голова простопрінту не витримав і сказав що якщо вона не дає йому спілкуватись з Лук'яновим то хай вона сама з ним розмовляє. Було зрозуміло, що ця жінка підставна, але ніхто не застосовував силу, щоб її прибрати, мабуть через те що по перше це була жінка, а по друге - вона спочатку була з дитиною. О, і ще згадав одну цікаву деталь - коли Олейніков при зустрічі простяг руку Лук'янову то останній заморозився і на питання "чому ви не подаєте мені руки" відповів, що він тримає нею телефон. Ну ж і мудак, мабуть думав, що там захована граната Ф-1.
  Як навчила мене викладач української мови Береговенко Тетяна Володимирівна останній абзац треба починати зі слова "отже". Так от - ОТЖЕ, як не дивно, але національно-визвольні змагання це не тільки термін з посібників історії України, а й гірка реальність. Тільки раніше боролися від поневолювачів з чужих країн, а тепер зі своєї. Але "кожен народ заслуговує на свою владу", тож не кусайте свої лікті, дорогий електорат януковича, в якого нарешті відкрились очі, а просто напросто НЕ БІЙТЕСЬ і ДІЙТЕ!!!


 

-         Куций, ти шо взагалі їбанувся, ця фігня не прокатить!!!

-         Та чого? Все буде норм.

-         Ну дивись, нам в принципі пофіг, але ти дурний.

Ну от приблизно з таких слів і почалося моє Море. А взагалі навіть раніше, коли мої друзі ще в травні сказали, що вони надумали їхати на море по путівці і так вийшло що я один не був впевнений чи зможу поїхати тому що надіявся поїхати в Дойчленд, але там не вийшло і так само не вийшло знайти собі роботу. Короче ситуація була така, що всі вже взяли путівки, а я ходив і «насіння лузав». І тут я придумав, що чом би не поїхати нелегалом – все одно в Прилуцького односпальна кімната, і я заважати не буду бо ж це мої друзі. Не знаю чого, але всім чомусь ця ідея здалася мутною, бо ніхто не уявляв як можна тиждень жити і не спалитись перед хазяйкою будинку. А мені чомусь це здавалося простіше простого, навіть не знаю чому, можливо через досвід проведення нелегалів в гуртожиток чи через свою вроджену придуркуватість, друге більше було схоже на правду. Ну короче гальмами в цьому всьому ще й виступала зовсім незначна і не потрібна річ – ГРОШІ. В мене їх просто не було і до стипендії залишався ще тиждень, але вже після того як я взяв квитки мама сказала що дасть мені 600 гривень, але з тим щоб я повернув оскільки вони з батьком в кінці місяця їдуть десь на весілля і ці гроші були на подарунок молодим.

                  Оскільки всі нормальні люди, себто мої друзі, їхали на комфортабельному автобусі з кондиціонером, теликом і всім таким іншим, то я вирішив не тягнути нагорбу по вокзалам свою поклажу, а віддати їм, тим більше, що автобус підвозив їх аж під поріг будинку, де ми мали прожити наступні 7 днів. А я в 4 години стояв на нашій станції імені національного кобзаря і чекав на відправлення потягу. Чесно кажучи, у вагоні була не така вже й нестерпна задуха на яку я розраховував, проте це компенсувалось малими дітьми які бігали, кричали, плакали і робили все що мене дратує. Рятувала тільки книга, яку я взяв з собою.

               На першій довгій зупинці у Знам’янці(ніколи б не подумав що це якась вузлова станція, де довгі стоянки) я побіг на привокзальну площу і купив собі пів літри зіберта і пачку сигарет честер. Не знаю чому, я так то не курю, але чомусь дуже закортілось подиміти. Для мене це найкрутіше куріння – одному в спокою, коли тебе ніхто не знає, ніхто нічого не питає, всім на тебе пофіг, так само як і тобі на них. В такі хвилини виникає відчуття свободи від зовнішнього світу, від всього рутинного, яке в’їлося через одноманітне повторювання з нестерпною періодичністю.  І честер також був не випадково куплений – це сигарети з якими зв’язано багато приємних ностальгічних спогадів. Саме їх курив мій двоюрідний брат, з яким я вперше вийшов погуляти і вперше свідомо був п’яний. Саме ці сигарети ми брали з братом і Вєтальом разом з пивом і йшли в двір, що знаходився навпроти Козачка і «говорили і курили».

               Зранку виявилось, що той мужик, що їхав разом зі мною в купе живе в Ялті і йому також треба йти на автовокзал, куди й мені щоб взяти квиток до Судаку. Він мене провів до кас, де треба було відстояти довжелезну чергу. Я запитав в одного водія маршрутки чи обов’язково брати квитки в касі чи можливо можна вже безпосередньо у водія, але виявилось що так не можна тож прийшлось стояти в черзі де вже було людей 30-40. Але потім я побачив що ця черга не така вже й страшна, оскільки дуже швидко просувається. Виявилось, що спочатку вона суцільна, а наближаючись до кас вона ділиться на 6 чи може й більше маленьких черг до 6 чи й може більше кас. Якимось дивом квиток що я купував виявився на 20 гривень дешевший ніж ті, що купляли мої батьки минулого року з цього ж самого автовокзалу, тільки правда не в Судак, але майже до нього, там здається взагалі різниці в кілометражі немає. Не знаю як описати буз мату, але як же дістали ці кончені таксисти. Це прототип негрів на шулявці, тільки ще й нахабних. Вони так розмовляють ніби ти їм щось винен, і кожен матюкається і курить. Короче жахливі люди, правда один, після того як я відмовився їхати з ним «Куда нада?» сказав що я схожий на Пушкіна(побачив би він мене непоголеного з бакенами) і потім коли я проходив через зграйку таксистів, що грали в нарди на капоті якоїсь машини, кричав «Сматрітє, Алєксандр Сєргєєвіч».

На мій подив в маршрутці треба було сідати на місце згідно купленому квитку, правда я хотів сидіти біля вікна, оскільки хотів побачити неймовірні краєвиди серпантинів і сів не на своє. Потім виявилось, що дарма я надіявся помилуватись красотами гір, оскільки ми їхали не так вже й високо і гори були не такі вже й неймовірні. Проте все одно непогано. Як казав хтось з головатих – «Краще гір можуть бути тільки гори».

Приїхавши в Судак, я трішки розгубився, оскільки на автостанції не було жодної маршрутки по місту. А один таксист, пропонував мене відвезти в місто за 40 гривень. Та я йому сказав що я з Сімферополя приїхав за 30 і він відстав. Все таки які вони кончені.  

Але все ж таки я знайшов маршрутку, яка прямувала до міста і на, як мені здалося, найзручнішій зупинці я вийшов. Друзі сказали, щоб я пиляв до Кипарисової алеї, яка в Судаку виконує роль Рима в світі – до неї йдуть всі дороги. Недовго чекаючи біля колеса обзору, що знаходиться майже на набережній я нарешті дочекався Прилуцького, Веталя і Стаса. Дівчата залишилися вдома пити каву.

 Перший день м’яко кажучи виявився не зовсім вдалим. Настрою взагалі не було, море було холодним, йшов дощ. І ще до цього всього виявляється не так все просто було в нас вдома. Ми жили на 2 поверсі, а всі зручності знаходились на дворі на першому і приходилось шифруватись проходячи повз столик, за яким майже завжди сиділа хазяйка. Короче я ще ніколи не ходив в туалет чи в душ з таким кам’яним лицем.

Вечір виявився не краще. Прилуцький нив щоб піти в якийсь клуб. Щодо мене то моя дружба з подібного роду закладами не завелася ще на першому курсі універу за який я був там можливо 2-3 рази. Але ми ж ніби на відпочинку і ніби ж треба веселитись, ну й пішли, тим більше що до 12 вхід був безкоштовним і було якраз 11.45. Всередині виявилось, що ми мабуть наймолодші з усіх присутніх і що ціни там не для «наймолодших». В кінці-кінців випивши по коктейлю, завжди мріяв покуштувати «секс на пляжі», який ніфіга не виправдав очікувань і був на смак як трохи горілки розведеної з грейпфрутовим соком, ми поперли геть з цього пафосного місця. Прилуцький образився, що всі його почали травити за цей клуб, і пішов додому, ледве його вмовив по телефону повернутись. Ну що казати, вечір і взагалі день не вдався.

Зараз жалкую, що не писав всю цю пургу безпосередньо на відпочинку, оскільки далі хронологія подій в моєму мозку перемішалась і я вже пам’ятаю окремі фрагменти, але без будь-якої послідовності. Ну нічого, все одно це все для того щоб через 2 роки можна було прочитати і проникнутись ностальгією. Ніколи б не подумав що все так швидко забувається, але після того як ми з Диким, Бромом і Чорним поїхали в Одесу і написавши зразу по приїзду не дуже детальний пост зрозумів що все таки це так, оскільки прочитавши його через місяць я зрозумів що фіг би я згадав половину. Хоча правда в цьому випадку дуже допомагають світлини, але як вони можуть передати хвилинне спілкування з випадковим веселим прохожим. Ось як було, що ми йдемо до пляжу і сильно ржали і матюкались, а мужик що сидів чимось торгував ляпнув «Дохуя ви матюкаєтесь» коли ми проходили повз нього. Ми тоді з його слів сміялися аж до самого пляжу. І діло не в тому, що він щось таке дуже смішне сказав, а в тому що це випадкова людина, яка випадково вкинула свою репліку в нашу приватну матюкливу розмову. Або коли я стояв біля маленького катера, який щодня набирав людей на морську прогулянку до Нового Світу, і дівчинка з мамою вирішили пофоткатись на його передній частині(не знаю чи правильно, але здається вона називається кормою). Ну і тут понеслось всі ці пози – ніжки разом, руки позаду якомога ширше, ну і звісно еротичний вираз обличчя. Отож, коли вони закінчили то чудак, що керував цим катерцем в гучномовець промовив на весь пляж «Дєвчонкі, послє вашей фото сесії журнал плейбой нєрвно куріт в сторонкє».

Окремого абзацу потребує опис пляжів. Я дуже надіявся, їдучи на море, пограти в волейбол, але зразу ж обламався, оскільки ще в Смілі Настя(а вона була минулого року в Судаку) мені сказала що там ніхто в нього не грає, бо пляж не піщаний та й людей там забагато – просто місця немає. Я якось оце «людей забагато» уявляв собі дещо по іншому. Але коли перший раз прийшов на пляж то просто а*єл. Людей настільки багато, що бувало вийшовши з моря обходити метрів 20 в бік щоб дійти до свого місця, оскільки напряму не було куди йти – всюди люди. О, ще там такий прикол водиться – залишаєш своє покривало і йдеш кудись, куди тобі потрібно, щоб ніби залишити за собою своє місце. Ну й колись ми прийшли і бачимо, що гуляє круте місце геть при вході і ще й біля тіні, що кидає столова. Ми ж звісно там розклались, але побачили, що видно тут хтось залишав своє покривало щоб повернутись, оскільки воно було з двох кутів прикуте камінцями, а з інших двох мабуть вже хтось зняв камінці і завернув його, щоб можна було лягти. Через деякий час приходять два здорових п’яних мудака років 25, один з яких хач. Той що не хач, веде таку мову

-         Пацани, ви чо вабще ахуєлі, какова хуя ви убралі пакривала?

-         Ми його не чіпали, ми коли прийшли воно вже таке й було.

-         Пацани, за такую хуйню можна і палучіть.

Після цього ми нічого не сказали оскільки по перше серед нас тоді пацанів було лише двоє, так як і їх, але вони були набагато більшими і якось ні мені ні Стасу не хотілося продовжувати відпочинок з синім відбитком чиєїсь руки в себе на обличчі. Але тут несподівано три жінки, що сиділи позаду нас крикнули їм, що «Нє трогайтє ребят» оскільки то вони склали покривало. Після цього почалась нова матерня від цього бидла, але жінки так круто їх попустили мовляв ви що приватизували цей клапоть пляжу і т.д. Короче ці два підари мовчки пішли, навіть і не подумали вибачитись перед нами(хоча я на це й не надіявся, а Стаса заділо). І що найцікавіше – вони взагалі не думали лежати загорати, вони прийшли просто забрати це злощасне покривало. Цікаво, чи може щось змінити таке бидло?

               Продовжуючи тему хачів. Я їх завжди не любив, ну як завжди – коли переїхав до столиці, оскільки в Смілі їх не так вже й багато, хоча й вдома була якась несимпатія до них. Так от, йдемо ми тихо мирно по набережній і спостерігаємо таку картину: один хач з великої компанії підвалює до дівчини і щось їй тре, а вона(ну все таки вона крута) каже йому

-         Я с табой буду гаваріть па рускі. Ти па рускі панімаєш?

-         Канєшна.(мабуть думав що цепонув)

-         Так вот – іді нахуй!

Після чого цей підар просто таки крикнув, щоб вся його бидло компанія могла посміятись «Да іді ти нахуй». Хоча я колись дивився відео, де в подібній ситуації хач на відмову дівчини не довго думаючи вдарив її по обличчю, після чого посипався грім сміху його компанії. От хай вони всі забираються НАХУЙ з України, чорножопі дегенерати.

               А ще москалі. Як вони дратують своєю протяжною вимовою кожного слова і своїм природнім дибілізмом. Один навіть йшов в  футболці з надписом «Сюдаааа.Ми культурниє люді с расіі. ЙОПТА». І що цікаво – в кожному автомобілі з кримськими номерами в салоні прикріплений прапор московії. Прикро, навіть дуже... Навіть в російських автомобілях не так часто можна його побачити. Короче проросійська налаштованість читається у всьому. Тож я був готовий до будь-якого роду неприємних ситуацій вдягаючи ввечері футболку «Козацькому роду нема переводу», де ззаду написано «Україна – моя земля». Так, це моя земля і моя країна, і я не хочу, щоб в будь-якій її частині люди прославляли сусідню і ненавиділи рідну. Як сказав один хач, що їхав зі мною в маршрутці «Какіє гаішнікі такая і страна такоє і всьо». То чого ж ти печерна людина не виїздиш звідси до своєї історичної Батьківщини кудись в туркістан чи щось подібне. Так тобі погано живеться що пузо ледь до колін не достає, а харя така що я не розумію як вона влізла в фотографію 3×4 на паспорт, а чи й можливо в нього взагалі паспорта немає. Не хотів би я і мабуть не зміг би жити в Криму, хоча діло не тільки в патріотизмі і тому подібне, просто я не люблю такий клімат і взагалі не подобається мені їхній спосіб життя: наїбав - молодець, ненаїбав - нічого, завтра наїбеш. А ще їхні будинки, що побудовані з цих величезних блоків ракушняку просто муляють очі. А вулиці?! Люди збивають купу бабла за літній сезон і не можуть найняти когось чи й самим стати і покосити півтора метрову траву по вулиці, де з кожного паркану тобі кричить вивіска «сдам жильйо».

               Кипарисова алея в Судаку ніби Хрещатик в Києві і Дерибасівська в Одесі. Тут знаходяться всілякі барчики, ресторанчики, сувенірні лавки, і все в такому роді, що спрямоване на зменшення маси гаманця відпочиваючого. Тут навіть є якийсь клуб, де на 2 поверсі на балконі біля шеста ввечері танцюють дівчата стриптиз і всі йдуть з відкритими ротами і дивляться вгору, але все таки намагаються не палитись. Саме біля цього закладу нас перепинив офіціант одного з численних ресторанів і запросив провести вечір саме тут. Круто було що в цьому закладі, який називався Шантан, кожного вечора проводили шоу програму, і цей вечір був не виключенням. Тож не знаю кого що, а мене підкупило що буде виступати команда КВК, хоча там і без них вистачало багато іншого цікавого – мужик зі старезною мавпою, яка тушила об язик сірники і потім їх їла, чудак, що вправлявся з кришталевими кульками і була ілюзія того, ніби вони літають в повітрі, і ще якісь танці, що не дуже вражали. Але навчені досвідом клюбу Прибой, де коктейль коштував 70 грн ми спочатку попрохали меню і тільки коли побачили, що ціни доволі нормальні, забронювали собі столик і заплатили за вхід. Шоу дійсно було прикольним і  тривало близько півтори години, що не є дуже мало як для звичайного ресторанчика. В кінці вечора як і передбачено класикою жанру була дискотека 80-90х, хоча діджей ставив і сучасні теми, яких здається було навіть більше ніж отих 80-90. Але ж і поганюча була та музика і той DJ Jedy(я коли прочитав то думав, що він називається діджей джеді, але виявилось що «джедай»). Мало того, що він ставив теми під замовлення(мабуть же за безкоштовно), та ще й деякі повторював, що було просто нестерпно. Під тему guitar якогось російського мудака, що їздив на євробачення від росії взагалі всі пішли з танцполу окрім однієї чи двох людей. А настрій хоча був танцювальний, якби джедай не тупив, то ми б напевно там би залишились до ранку і напевно б після пива замовили б і горілку. А так в пів четвертого вже лежали на своїх ліжках і чекали снів.

               В той день коли ми були на Шантані, забронювавши столик треба було скоротати деякий час до початку вистави і ми пішли до парку атракціонів. Найстрашніше і найвражаюче, що там було – це атракціон Байконур. Він складався з двох височенних колон метрів по 30 заввишки, до яких згори були прикріплені залізні троси, які приближаючись до землі переходили в резинові канати, що могли розтягуватись. І на самій землі ці канати кріпились до залізної конструкції у вигляді кулі, всередині якої два крісла. В кожній колоні знизу виднілися мотори, що затягували всередину залізні троси і цим самим натягували резинові канати, оскільки куля була прикріплена до землі з допомогою гака, який його відпускав коли троси досягали свого найвищого рівня натягнутості. Навіть дивитись на все це було страшнувато, оскільки я дуже боюся висоти, а ці колони були ну дійсно високі. Але це не завадило нам з Прилуцьким все таки випробувати себе на стійкість. В передостанній день мого перебування на курорті ми вже підзарядившись рево(кончена гидотна, яку я ненавиджу і пив всього 2-3 рази в житті) пішли в цей парк. І тут якраз хтось стрибав на цьому пекельному агрегаті. Чи через алкоголь, чи через свою вроджену дибільнуватість мене аж почало коробити так хотілося спробувати, але треба було знайти другу людину. Прилуцького довго не прийшлося вмовляти і вже через 2 хвилини ми з ним стояли в касі.

               Страшнувато вже стає коли куля трішки підіймається і затримується гаком в положенні десь пів метра над землею, а потім після гучного підрахунку з динаміків 10…0 починається пісня «Если очень захотеть, можно в космос полететь» і тут гак відпускає кулю і нас разом з нею. Прилуцький нібито не кричав, чи можливо я просто за своїм криком і матернею його не чув. Найстрашніше було тоді, коли куля, перекрутившись, летіла на землю тією частиною, де були наші обличчя. Так то просто можна дивитись вперед чи вгору і ніби й не дуже відчуваєш всього стьрому, але тут вже не змахлюєш – земля з шаленою швидкістю наближається до твого фейсу.

               Якийсь дуже незрозумілий стан був в нас з Прилуцьким коли ми стали на землю – важко було говорити і ноги були дуже важкі, тож ми приблизно годину ходили як обісрані. І ще було таке відчуття, що алкоголю в нашій червоній рідині стало набагато більше, оскільки в голові бухкав дурман. А взагалі то це було дуже круто і ми аж ніяк не пожаліли грошей на цю забавку.

               В той день ми спали напрочуд міцно, дався взнаки і Байконур і гидотне рево і ще кримське пиво і дві ригалівки де ми танцювали до змокріння всього одягу на тілі.

               Одного разу ми як завжди пізно вибрались на пляж і Прилуцький пішов в перед, а ми щось ще купували в магазині, здається дівчата брали сигарети – незмінний атрибут нашого відпочинку. Чесно признатись я ще ніколи так багато не курив на протязі шести днів, хоча здається був день чи два коли взагалі не брав до рота «каку». І прийшовши на пляж можна було зрозуміти що Прилуцького тут немає, оскільки ми лягали завжди майже в одному місці і тоді якраз там було вільно. Всі здогадались що той мудак пішов на «камні» - місце де ловлять крабів і де дуже прозора вода, але туди пиляти треба було хвилин 40. Сиділи ми тихо – мирно і грали в філя, і що цікаво безсоромно програвала наша пара зі Стасом, а дівчата тішилися своїми перемогами. І от десь через години півтори прийшов блудливий друг і питає в нас чи не хочемо ми піци. Я спочатку думав, що він розводить, оскільки в руках коробки не видно було, але потім він показав що вона була завернута в покривало і там дійсно була нормальна ціла піца. Потім я припустив, що він мабуть виграв її в якийсь лохотрон, але виявилось все набагато простіше. Короче на тих каменях, де стояв Прилуцький сварилася якась пара саме за цю піцу, типу жінка її купила, а чоловік почав гнати для чого її треба було купувати, якщо вони їли 20 хвилин тому. Жінка зрозуміло образилась віддала йому цю піцу і пішла геть. А цей мужик  віддав її відомо кому, оскільки було б якось недоречно йти миритись несучи в руках яблуко розбрату. Ми тоді ще підужучували Прилуцького, що треба було ще пива попросити, бо яка ж піца без пива. Але все одно вона була дуже до часу, бо вже всі зголодніли.

               Наш відпочинок наближався до кінця і я почував себе дедалі впевненішим під час походів до туалету чи душу. Раніше приходилось шифруватись, дивитись чи немає хазяйки, а тепер можна було ходити як пану, оскільки було лише два варіанти: або вона мене спалила і їй пофіг оскільки вже 5 днів нічого не каже, або не спалила і їй також пофіг оскільки вона мене вже скільки разів бачила що можна було б по пам’яті портрет намалювати. Але в перед останній день йдучи з туалету вона як завжди сиділа за столиком і попросила мене підійти. Дивно, але я чомусь навіть не знітився і не застрімався. Наступний діалог прикладається нижче:

-         И давно зайцем живете?

-         Та я в принципі не дуже й зайцем, в мене тут батьки також відпочивають, я з ними приїхав, але мені з ними нецікаво тому я от тусуюсь з друзями.

-         Ну я это понимаю, но все таки душ и туалет это вода за которую надо платить.

-         Блін, та я розумію, я вибачаюсь. Можна я тут ще деньок поживу, в мене завтра якраз поїзд.

-         Мы то уже давно увидели что заяц завелся, но думали скажет ли. Видим что не кажет. Мы то ребят все в лицо знаем поскольку все ж кушать ходят(по путівці харчування було включене  )

-         Ну я вибачаюсь.

От такий вийшов в нас діалог, ну і зрозумій після цього чи проти того вона щоб я ще день пожив чи за? А взагалі вона виявилась класною тьоткою, в той же день ми сиділи вже вночі, години в 2, пили каву зі Стасом і Катьою і зайшла хазяйка і з посмішкою сказала щоб «Так, заяц, чтоб на следующий год брал сюда путевку» на що я відповів «добре» і зрозумів, що вона не проти щоб я пожив ще один день. Я ще хотів в кінці їй щось купити, але в мене залишилось 8 гривень з яких 2.50 треба було витратити на маршрутку і купити якоїсь води в дорогу, тож я вирішив, що подякую їй за все вже наступного року коли приїду по путівці.

В останній день ми з Прилуцьким пішли на пляж лише вдвох, оскільки Веталь і Оленка були вже там, бо Веталь дізнавався за акваланг, а вся інша арава спала і хотіла йти не на пляж, а по сувеніри. Тоді ми в основному стрибали з пірса і зовсім трішки плавали, і десь годин в 12 чи може пів першого пішли додому. Збирання лахів зайняло від сили 10 хвилин, бо майже всі вони уже лежали в сумці і дочекавшись все того ж Прилуцького з обіду ми пішли до зупинки. Ніхто інший не захотів йти, бо дуже стомились поки ходили за сувенірами, а Веталь тоді вже пішов на акваланг. Смішно було коли я два рази повертався – перший, бо забув окуляри, а другий, бо випадково побачив, що не взяв квиток на маршрутку до Севастополя.

На автостанцію я прибув десь за півтори години до відправлення, і весь цей час виносив собі мозок Іздриковим здобуванням безсмертя.

Дорога до Сімферополя нічим не вирізнялася дорогою шести днями раніше до Судаку. Приїхавши до вокзалу, я вирішив щось купити похавати, оскільки за день нічого взагалі не їв, а часу вже було близько семи годин вечора. Фінанси, якими я міг оперувати складалися з однієї гривні, однієї залізної гривні, двох п’ятдисятикопійових монет і однієї номіналом в 25. Правда була ще двохсот гривнева купюра, але я не хотів її тратити, бо розраховував що ці гроші будуть на фест «Захід» на який запросила знайома. Отже було 3грн 25коп. Величезна сума як на наші дні. Я надіявся на них купити якусь здобну булку, але як на зло нічого такого в магазині не знайшлось, тому мій погляд впав на молочний відділ, а саме на сирки. Пам’ятаю завжди мама казала що якщо хочеш наїстись купи собі плавленого сирка. Але за свої багатства можна було б купити лише один, а їсти страх як кортілось, тому я купив ТРИ , які коштували по 99! коп. Вкусивши перший раз цей сирок я навіть здивувався, що він такий дешевий, а на смак ще й не дуже гидотний, але це мабуть говорив в мені голод, оскільки після другого відкусаного шматка було відчуття що жуєш тирсу, яку полили сироваткою. Другий сирок, я ледве з’їв – допомогла вода Байкал, що перебивала смак. А третій ще до сих пір лежить в мене в рюкзаку, о до речі треба буде забрати, а то ще завоняється, якщо ще не вже. Після своєї королівської трапези я попрямував до магазину Книги, який ще запримітив виходячи з маршрутки. Звичайно в книжкових магазинах література поділена на категорії «Сучасна», «Наукова» і т.д. Але тут нічого такого не було і я впевненим кроком йшов між стелажами, шукаючи чогось цікавого і тут до мене підійшла консультант:

-         Ви так увєрєнно ідіоте, вам штото подсказать?

-         У вас тут немає категорій літератури, а я шукаю сучасну українську, де вона знаходиться?

-         О, а в нас такой нєт, ето же крим.

-         А ну зрозуміло, хоча я у вас в Сімферополі навіть бачив на стіні надпис «Слава УПА».

-         Ну панімаєтє дураков вєздє хватаєт.

-         Ну я б не сказав що «дураки».

Після цього вона ще щось сказала, але в мене не було настрою зараз щось комусь доказувати, а тим більше сваритись тож я пішов геть. На вулиці мені зразу впала в очі футболка однієї дівчини, яка сама була біла, але по центру майорів якийсь яскравий малюнок. Але потім виявилось що то реклама якогось фармацевтичного засобу, здається проти алергії. А дівчина виявилась напрочуд вродливою, як я потім зрозумів вона ходила і роздавала якісь брошурки і щось розповідала про них. Я дуже хотів щоб вона і мені повтирала всяку маячню типу «це новий препарат, який поки немає аналогів у світі», але вона чомусь жодного разу до мене не підійшла, хоча й проходила повз разів зо три. А я хотів їй запропонувати допомогти, правда не розумію як би це вийшло, адже російською я говорю так само як і катаюсь на ковзанах. Одним словом – погано.

Короче, не дочекавшись чарівної незнайомки я повалив на вокзал, де ледве не стругонувши з’їв другий сирок і став чекати свого потягу. Чекати прийшлось недовго і вже через 15 хвилин я стояв біля свого 14 вагону(потім на зупинці ледве його знайшов) перед придуркуватого вигляду провідником, який не міг зрозуміти куди я їду і де в моєму білеті вказано чи є постіль. Він мене трохи дратував оскільки постійно посміхався з якимось тупуватим оскалом. Потім вже на стоянці в Саках я підійшов до нього запитати скільки часу стоянка, а він розгублено повторював «Бля, ти нє відєл ключа? Піздєц, проєбал ключ, ето же ні туалет нє закроєш, нішто». Але потім він мабуть все таки його знайшов, бо я бачив як він з ним носився. Знову у вагоні були діти, але вони вже не так дратували як по дорозі зі Сміли. Проте знову була компенсуюча річ – неймовірна задуха від якої неможливо було заснути. Як то кажуть з точністю до навпаки. І тут я зрозумів що прийдеться мені розбивати свою двохсотку. На наступній же більш-менш довгій стоянці я побіг до найближчого ларьку і купив там пляшку Львівського, щоб і спрагу втамувати і плюс до того алкоголь допоможе швидше заснути. І навдивовижу сталося так як гадалося – я дійсно заснув, тільки вже не пам’ятаю чи швидко, але головне що заснув. Але десь годин в чотири прокинувся від того, що на мене хтось лив холодну воду на ногу. Та виявилось що то вікно пропускає каплі неймовірної зливи, що бушувала за вікном. Я мабуть ще ніколи в житті не бачив такого сильного буревію – блискавки з’являлись кожні 5-7 секунд і були настільки сильними що очі приходилось мружити ніби від фотоспалаху. Але мені завжди така погода подобалась, тож я знову ліг спати, правда прийшлось тулитись тільки на одній стороні, оскільки та що була біля вікна зовсім промокла.

Зранку не хотілося ні читати ні слухати музику ні з кимось говорити, а просто дивитись у вікно і радіти що обсохлі кримські дерева й кущі змінились нашим зеленим буйством.

На вокзалі мене як завжди зустрів батько і я знову впав у зомбований стан буденної течії струмка під неоригінальною назвою життя...                            

              

Jul. 6th, 2011


 

Обожнюю дощ… А ще більше обожнюю вітер… А якщо все це разом – я просто кайфую від цього ідеального поєднання природних стихій. Класно йти в таку погоду по дорозі і просто про щось думати своє, а чи взагалі не думати, просто отримувати задоволення від того що тобі в обличчя дме вітер і лоскоче щоки тендітними холодними краплями. Приємно відчувати свою захищеність під завеликим регланом nike і кросівками adidas, які не дають промокнути тілу, хоча ллє як із відра і вони, в принципі, не є водостійкими. І від цього ще краще – відчуваєш задоволення самим собою, оскільки купував ти ці речі вже давно, а реглан взагалі на секонді, а вони тобі служать правдою вже безліч часу і приємно похвастатись мовляв «я в цих кросівках проходив всю осінь, пів зими, весну і навіть в проливний дощ вони мене рятували і не втратили доброго вигляду». Завжди любив такі речі. Але трішки псують картину проїжджаючі автомобілі, оскільки кожен раз треба відходити в сторону, щоб не повторити учать їжачка з однойменної пісні Фліт. Хоча, можливо, вони вносять навіть певний колорит. Від світла їхніх фар розумієш наскільки сильний дощ, оскільки вже початок першої ночі і в темноті цього не побачиш. А скупе світло, що неохоче кидають придорожні ліхтарі на асфальтне полотно, фарбує його в ніжний помаранчево-жовтий колір і надає урбаністично-романтичну нотку в загальну атмосферу ночі. Здається саме такі епізоди створені, щоб побути на самоті, або ж для відвертої спокійної розмови з кращим другом, чи для зігріваючих поцілунків з дівчиною. Чесно кажучи, завжди слово романтика, в сенсі відносин чоловіків і жінок, в мене асоціювалось з кадрами з декількох фільмів, коли закохана пара цілується під час дощу. Блін, і чому я раніше не помічав як це круто просто отак йти під час такої «негоди». Тільки ти, дощ і думки, які заважають орієнтуватись скільки часу ти в дорозі, які радіють цій погоді не менше тебе, оскільки за інших обставин вони б не з’явились в тебе в голові. А потім, прийшовши додому, заварити собі чаю, бажано з лимоном, і пишучи всю цю маячню продовжувати слухати дощ крізь відчинену кватирку…     

Я люблю


Я люблю коли мені посміхається жінка чи дівчина якій я поступився місцем в маршрутціі...
Я люблю коли я і хтось кажемо щось в один голос...
Я люблю коли зимою холодно і сніг, а літом жарко і сонце...
Я люблю коли в мене по тілу бігають мурашки...
Я люблю закурити сигарету коли мені спокійно...
Я люблю коли мої батьки посміхаються...
Я люблю їздити на автомобілі...
Я люблю читати книгу і бачити в ній себе...
Я люблю коли "просто вийти на чай" закінчується афігенною гулянкою...
Я люблю відчуття впевненості коли добре вдягнувся...
Я люблю коли люди сміються з моєї дурості...
Я люблю коли з тільки відкоркованої пляшки пива йде димок...
Я люблю афігєть з неймовірної рими в реп текстах...
Я люблю посміятись з себе коли впаду, чи в щось вріжусь...
Я люблю коли вітер розкуйовджує волосся...
Я люблю вгадати модель і марку машини не бачучи її значка...
Я люблю смачно поїсти...
Я люблю коли кажуть що я неадекватний...
Я люблю дивитись на вогонь і воду...
Я люблю нарешті видавити надокучливого прища...
Я люблю чай з лимоном морозним вечором...
Я люблю п'яну братню атмосферу...
Я люблю вмиватись в холодній воді...
Я люблю їхати в напівпорожній маршрутці...
Я люблю випадково раніше прокинувшись усвідомити що ще є купа часу для сну…
Я люблю їсти пиріжки з капустою і картоплею і пити томатний сік на вокзалі…
Я люблю випадково знаходити гроші про які давно забув…
Я люблю коли в метро перед приїздом потяга дме вітер…
Я люблю коли вдається начисто поголитись…
Я люблю стан свіжості після душу…
Я люблю опустити шоколадку в чай поки вона не стане м’яка і потім її з’їсти…
Я люблю їхати в поїзді в порожньому купе…
Я люблю прогулявши пару дізнатися що її не було…
Я люблю запах свіжих газет…
Я люблю під час дощу їхати в автомобілі…
Я люблю запах порізаного дерева…
Я люблю маленькі сірникові коробки…
Я люблю засинати під час читання книги…
Я люблю посміхнутися згадавши якусь смішну ситуацію…
Я люблю запах дівчачого волосся…
Я люблю різати сире м’ясо…
Я люблю біле взуття…
Я люблю коли різко стартують на автомобілі…
Я люблю плюнути з чогось високого…
Я люблю писати каліграфічно в тільки-но початому зошиті…
Я люблю відчувати власну важливість коли на телефоні багато пропущених…
Я люблю коли в контакті до пісні прикріплений текст…
Я люблю коли вдається купити поповнення рахунку без переплати…
Я люблю коли в чайнику вже є вода…
Я люблю підказувати як проїхати…

Моє ставлення до мату


Мені часто роблять зауваження типу "ти так багато матюкаєшся", а мені здається що без цих паразитичних слів розмовна мова була б не на стільки повною, і що цікаво майже всі мати є літературними словами і мають досить пристойні історії свого виникнення. Тільки трохи напрягає що всі мати російські і "роблять з тебе москаля", але мені здається що це вже й не так важливо, тому що вже занадто важливу емоційну роль вони відіграють в спілкуванні.


Так ОТ, недавно завантажив альбом ГЕРИКА ГОРИЛЛЫ і там почув трек в якому повністю відображене моє ставлення до нецензурних слів.

Profile

leon1788
leon1788

Latest Month

May 2012
S M T W T F S
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  

Syndicate

RSS Atom
Powered by LiveJournal.com
Designed by chasethestars